ВХІД             Реєстрація

ПЕДАГОГІЧНІ ВИДАННЯ / е-журнал «Педагогічна наука: історія, теорія, практика, тенденції розвитку» / Поточні номери журналу та їх автори / Випуск №3 [2010] / І. В. Козацька. Історія зародження вищої освіти в Україні

УДК 378

І. В. Козацька

ІСТОРІЯ ЗАРОДЖЕННЯ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Анотація. У статті розглядаються передумови створення перших в Україні шкіл вищої освіти та перших університетів.
Ключові слова: вища школа, університет.
Аннотация. В статье рассматриваются предпосылки появления первых на Украине школ высшего образования и первых университетов.
Ключевые слова: высшая школа, университет.
Abstract. Preconditions of first high schools’ and first universities appearance in Ukraine is considered in the article.
Keywords: high school, university.

Університетська освіта існує в Європі понад 900 років. Протягом цього періоду вона не втратила своєї індивідуальності та має за мету розвиток європейської цивілізації у становленні сучасної науки в світі. Історія розвитку вищої школи говорить про те, що система вищої освіти є своєрідною моделлю соціокультурних умов, що виникли в суспільстві на цьому історичному етапі. Саме тому вона повинна стати об’єктом історичних досліджень. Більше того, ці дослідження необхідні для створення нової моделі вищої освіти в Україні в новому столітті.

Кожен народ у своєму історичному розвитку впродовж багатьох століть створював і акумулював свій головний капітал – морально-духовні цінності як основу формування культури. Але культура того чи того народу постає й розвивається як частина загальнолюдської культури. Національна культура, в широкому розумінні, формується у тісному взаємозв’язку з культурами інших народів. Все, що було напрацьовано людством до ХХ століття, слугувало певною базою для створення нової системи вищої освіти. Знання її історії дозволить більш глибоко проаналізувати перебіг процесів, що відбувалися в процесі її розвитку, і відібрати те найцінніше, що дозволить надалі розвивати сучасну систему освіти.

Період Київської Русі був надзвичайно багатий на розквіт науки, освіти, культури, мистецтва, літератури. Монгольська навала XIII століття перервала культурний розвій держави, а Західна Європа тим часом продовжувала розвиток мережі навчальних закладів, обігнавши Україну майже на 400 років. У XII-XIV століттях у Західній Європі поступово виникають так звані універсальні школи, що збирали молодих людей, які прагнули здобути знання з багатьох дисциплін, але лише з вузького ремесла. Для захисту своїх прав учителі й студенти (спудеї) об’єднувалися у своєрідні корпорації (цехи). Подібні об’єднання-корпорації поступово переростали в університети, і вища освіта в цей час була представлена класичними середньовічними університетами. Назва походить від латинського слова universitas, що означає об’єднання, сукупність, корпорація, «середньовічна гільдія», яка об’єднує за прикладом цеху і студентів, і викладачів. Ще одна назва – Alma mater (кормляча мати). Керівник університету «ректор» – начальник цеху.

Прототипами європейських університетів, були навчальні заклади, близькі до вищих, такі як «Атенеум» (в окремих джерелах «Антенеум») у Древньому Римі (II – III ст. н.е.), де вивчалися філософія, риторика, архітектура, медицина. Одним з таких освітніх закладів була відкрита в 425 р. н. е. в Константинополі вища школа під назвою «Аудиторій».

Дати заснування європейських університетів різні автори вказують різні, але найбільш вірогідними є наступні: в Італії: Болонья – 1119, Віченці – 1205, Ареццо –1215, Падуя – 1222, Неаполь – 1224, Рим – 1303; у Франції: Монпельє – 1180 – 1289 рр., Париж – 1215 (Сорбона – 1259); у Німеччині: Гейдельберзький – 1386, Лейпцігський – 1409, Віттенберзький – 1502, Кенігсберзький – 1544.

До кінця XVI століття в Європі було 63 університети. Більшість з них мала інтернаціональний характер. Університети, які приймали студентів із будь-яких держав, називалися studium generale, а ті, в яких навчалися лише місцеві мешканці, – studium particulare. Останні давали не універсальні, а вузько спеціалізовані знання, не мали права присуджувати вчені ступені і не забезпечували привілеїв.

Діяльність навчальних закладів Західної Європи була відомою в українських землях. Ці відомості поширювалися через студентів-мандрівників, піснярів тощо. У західноєвропейських університетах того часу навчалося чимало українців. Так, з Болонським університетом пов’язана діяльність українського вченого, першого з відомих докторів медицини Юрія Дрогобича (Котермака). У Падуанському університеті у XVII столітті навчалися українці Станіслав Оріховський, Василь Русянович, Яків Сєдовський, Павло Боїм, Іван Курцевич-Булига (товариш і сподвижник гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного), С. Морозенко (згодом полковник і соратник Богдана Хмельницького) та ін. Вихованцями Краківського університету було багато синів українського народу – Григорій Чуй-Русина, Севастян Клеповик, Симон Пекалід, Касіян Сакович, Петро Могила та ін. Нерідко українці – вихованці західноєвропейських університетів – ставали засновниками вищих шкіл в Україні. Усе це мало позитивне значення для зародження й становлення вищої освіти в Україні.

Український народ завжди прагнув до розвитку й піднесення освіти й культури., Починаючи з XV століття, поступово освіченість Заходу проникає в Україну і набирає сили в братських школах XVI-XVII ст., а потім розквітає у стінах Києво-Могилянської академії. Кінець XVI – початок XVII ст. позначився пробудженням «сплячого генія» українського народу. Після Брестської унії 1596 р. активізується діяльність братств, що виникли при православних церквах. Вони не обмежуються релігійними справами, а вважають своїм основним завданням поширення освіти серед українського населення та захист української нації і православ’я перед католицтвом. При братствах засновувалися школи, друкарні, які ставали основними осередками розвою національної культури. Особливо активну роботу проводили Віленське (1588), Берестейське (1591), Мінське (1592), Більське (1594), Могилівське (1597), Луцьке (1597), Київське (1615) братства.

Князь Костянтин Острозький у 1576 р. у м. Острозі заснував вищу школу – Острозьку греко-слов’яно-латинську колегію, що в історію шкільництва України ввійшла як Острозька академія. За декілька десятків років свого функціонування академія підготувала 500 випускників, багато з яких стали організаторами й реорганізаторами вже існуючих шкіл, відігравши тим самим чималу роль у поширенні освіти серед українського та інших народів. Острозька академія була не лише навчальним і науковим закладом, а й літературним та книговидавничим центром. Тут побачило світ перше повне кириличне видання Святого письма – знаменита Острозька Біблія (1581). Тривалий час точилася дискусія щодо статусу Острозької академії: чи можна називати її вищою? Професор А. М. Алексюк вважає, що розглядати це питання необхідно з урахуванням історичного періоду її існування. На той час порівняно з іншими школами Острозька академія стояла вище. Проте донині це питання залишається відкритим. Дослідники історії розвитку освіти ще на початку 70-х років ХХ століття висловлювали припущення, що школи «вищого типу» існували ще за часів Київської Русі. Існує також думка, що перша вища школа в Києві була заснована 1037 року у храмі Святої Софії. Вона готувала кадри вищого духовенства і феодальної знаті. Частина дослідників схильна залишатися на позиції, згідно з якою першим вищим навчальним закладом на терені східного слов’янства була Києво-Могилянська академія.

В Острозькій академії навчали учнів усім предметам «тривіуму» (граматика, риторика, діалектика) і «квадривіуму» (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Тут вивчали дисципліни, пов’язані з медициною, філософією, богослов’ям та ін. Для викладацької роботи в академію запрошували вчених із західноєвропейських університетів. Зокрема, в Острозькій академії працювали: Герасим Смотрицький (перша половина XVI ст. – жовтень 1594) – перший ректор академії, автор полемічного трактату «Ключ царства небесного» Дамін (світське ім’я – Дем’ян) Наливайко (друга половина XVI ст. – 1627) – український церковний і культурний діяч, письменник, перекладач; Мелетій (Максим) Смотрицький (1578 – 1634) – відомий український письменник і громадський діяч, доктор медицини, єпископ, ректор Київської братської школи, проповідник; Ян Лятос – професор Краківського університету, математик, астролог, доктор медицини і філософії; Іова (Іван) Княгининський (бл. 1550 – 1621) – український церковно-освітній діяч, письменник-полеміст та багато інших. Серед вихованців академії був і майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Після смерті князя К. Острозького (1608) розпочався процес занепаду Острозької академії, і в 1624 р. вона припинила своє існування, оскільки внучка князя Анна-Алуїза Ходкевич відкрила на її базі єзуїтську колегію. З відродженням незалежної Української держави Острозька академія як вищий навчальний заклад розпочала нову сторінку в історії вищої школи нашої держави.

Україна за своїм географічним положенням належить до європейських країн, тому розвиток культури в Європі XV – XVI ст., коли відбувалося повернення до кращих традицій античного мистецтва і літератури, що згодом дістав назву Ренесанс або Відродження, справив благодатний вплив на культуру українського народу. У рамках загальнокультурного процесу європейських країн розвивалося письменство, шкільництво, почала складатися система освіти: монастирські школи, школи при соборах та університети. Орієнтиром були країни Західної Європи. Йшла мова не лише про розширення загальноосвітніх шкіл різних рівнів, але й передусім про становлення університетської освіти.

У 1750 р. у Глухові при підтримці імператриці Росії Катерини II було обрано останнього гетьмана України – Кирила Розумовського. Перед цим він отримав вищу освіту в університетах Західної Європи, побував у Франції, Італії, Німеччині. Очевидно, під впливом побаченого у цих країнах щодо організації освіти у К. Розумовського виникла ідея відкриття Батуринського університету. На той час Батурин був гетьманською столицею України. У 1760 р. була завершена робота над проектом Батуринського університету. Ознайомлення з цим документом дає підстави стверджувати, що майбутній університет за структурою і змістом діяльності мав бути прогресивним освітнім закладом. Проте задуми К. Розумовського не справдилися: імператриця своїм указом від 10 листопада 1764 р. скасувала гетьманство в Україні, у 1775 р. було зруйновано Запорізьку Січ, а невдовзі у 1783 р. було введено кріпосне право.

Усе ж прагнення українського народу до розвитку освіти не вдавалося знищити. У вересні 1820 р. у Чернігівській губернії було відкрито Ніжинську гімназію вищих наук. Ініціатором виникнення цього закладу був Олександр Безбородько (1747 – 1799) і його родичі. Гімназія вищих наук функціонувала 13 років. Протягом цього часу було зроблено вісім випусків. Майже 100 випускників отримали добру освіту. У гімназії навчалися М. В. Гоголь, Є. П. Гребінка, В. М. Забіла, Н. В. Кукольник, український етнограф О. С. Афанасьєв (Чужбинський), байкар Л. І. Глібов, український етнограф, фольклорист К. М. Сементовський. З роками імперська влада почала звинувачувати викладачів гімназії у вільнодумстві, що слугувало причиною різних реорганізацій. Останній випуск гімназистів відбувся у 1837 р. За короткий термін свого існування Ніжинська гімназія вищих наук стала помітним явищем у освітньо-культурному житті українського народу.

Важливим етапом у розвитку освіти і культури в Україні було становлення університетів. Найстарішим в Україні є Львівський університет. І хоча немає єдності думок щодо дати заснування цього навчального закладу – 1661 чи 1784 рік, все ж більшість дослідників схиляється до дати 1661 р. Оскільки Львів, як і вся Галичина, були під владою Австрійської імперії, навчання велося німецькою, латинською мовами, а згодом і польською, проте з роками в університеті перемогли українські тенденції. Зокрема, у 1873 р. при Львівському університеті було створено Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Діяльність Львівського університету відіграла і продовжує відігравати величезну роль у становленні незалежності Галицького краю зокрема і України в цілому, утвердженні національної ідентичності українського народу. Це визнаний науковий центр у західному регіоні нашої держави. Вихованцями Львівського університету були відомі вчені, громадські діячі, як наприклад: письменники і літературознавці Михайло Павлик (1853 – 1915) та Осип Маковей (1864 – 1925), Олександр Колеса (1867 – 1945), Яків Головацький (1814 – 1888), Василь Щурат (1871 – 1948), відомий учений-етнограф, історик Степан Рудницький (1877 – 1937), літературознавець Кирило Студинський (1868 – 1941), філолог, мистецтвознавець Іларіон Студинський (1876 – 1956) та багато інших.

У 1805 р. розпочав свою історію Харківський університет. Це перший університет, який створено на території України, що входила до складу Росії. Учені – педагоги й випускники університету – зробили значний внесок у розвиток освіти і науки на Слобожанській Україні, у справу національного відродження країни. У Харківському університеті працювали Олександр Потебня (1835 – 1891) – український філолог, філософ, етнограф; Петро Гулак-Артемовський (1790 – 1865) – поет, історик, ректор цього ж університету; фольклорист, етнограф, літературознавець Микола Сумцов (1854 – 1922); біолог, фізіолог, ембріолог, імунолог Ілля Мечніков (1845 – 1916). З Харківським університетом пов’язані імена його відомих вихованців, зокрема, історика і етнографа Миколи Костомарова (1817 – 1885), психолога Дмитра Узнадзе (1886 – 1950) та інших.

Відкриття Київського університету відбулося 15 липня 1834 р. Спочатку в університеті функціонував лише філософський факультет з історико-філологічним і фізико-математичним відділеннями. Діяльність Київського університету в центрі України стала визначальним етапом у розвитку освіти, науки і культури країни. Першим ректором університету був видатний вчений-природознавець, письменник, фольклорист, історик Михайло Максимович (1804 – 1873). З діяльністю Київського університету пов’язано багато відомих імен – письменників, поетів, вчених, громадських діячів, які принесли славу Україні. Це історик, археолог, етнограф Володимир Антонович (1834 – 1908); історик Дмитро Багалій (1857 – 1932); літературознавець, фольклорист, історик, філософ, публіцист, громадський і культурний діяч Михайло Драгоманов (1841 – 1895); історик, фольклорист, етнограф Митрофан Довнар-Запольський (1867 – 1934); український письменник, театральний і громадський діяч Михайло Старицький (1840 – 1904); історик Іван Лучицький (1845 – 1918) та багато інших. Нині Національний університет імені Тараса Шевченка є провідним центром розвитку науки і культури в Україні.

У травні 1865 р. засновано Одеський університет, який називався Новоросійським університетом, що базувався на Рішельєвському ліцеї. Ініціатором відкриття Одеського університету були російський педагог і лікар М. І. Пирогов та генерал-губернатор О. Г. Строганов. Функціонування цього навчального закладу давало можливість молоді південної України (Таврійського краю) здобувати вищу освіту. Він став центром науки і культури південного краю України. Багато вихованців і педагогів Одеського університету стали його окрасою, внесли значний внесок у розвиток вітчизняної науки. Передусім це видатний біолог Ілля Мечніков (1845 – 1916), ім’я якого носить університет з 1945 року; епідеміолог і мікробіолог Данило Заболотний (1866 – 1929); патофізіолог і організатор науки Олександр Богомолець (1881 – 1946); хімік Лев Писаржевський (1871 – 1938) та багато інших. З Одеським університетом пов’язана наукова діяльність видатних постатей вітчизняної науки: біологів Івана Сєченова і Олександра Ковалевського, хіміка Миколи Чеботарьова, істориків Євгена Щепкіна, Федора Успенського, психолога Миколи Ланге, терапевта Миколи Стражеска, офтальмолога Володимира Філатова. І на початку XXI століття Одеський університет імені Іллі Мечнікова залишається центром розвитку освіти і науки у південному регіоні України.

У 1875 р. засновано Чернівецький університет. Буковина, яка розташована у передгір’ях Карпат, була протекторатом різних країн – Австрії, Румунії. Лише в 1940 р. ці землі возз’єдналися з Україною. Чернівецький університет був і залишається центром розвитку освіти і науки на Буковині.

Короткий екскурс в історію розвитку освіти і культури в Україні свідчить, що кінець XVIII і XIX століття позначилися активним розвитком і становленням наукових і освітніх закладів вищого рівня, які стали центром розвою культури і науки в різних регіонах держави, завдяки цьому були створені надійні підвалини для нових поступів у царині освіти, науки та культури у ХХ столітті.

© І. В. Козацька, 2010.