ВХІД             Реєстрація

ПЕДАГОГІЧНІ ВИДАННЯ / е-журнал «Педагогічна наука: історія, теорія, практика, тенденції розвитку» / Архів номерів / Випуск №1 [2009] / Р. В. Шаран. Проблема стандартизації програм підготовки магістрів інформаційних технологій у вищій школі України

УДК 378.22:004

Р. В. Шаран

ПРОБЛЕМА СТАНДАРТИЗАЦІЇ ПРОГРАМ ПІДГОТОВКИ МАГІСТРІВ
ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ У ВИЩІЙ ШКОЛІ УКРАЇНИ

Анотація. У статті досліджується проблема стандартизації програм підготовки магістрів інформаційних технологій у вищій школі України.
Ключові слова: магістри, інформаційні технології, система стандартів, національні класифікатори, галузь знань, напрям, спеціалізація, освітньо-кваліфікаційний рівень.

Аннотация. В статье исследуется проблема стандартизации программ подготовки магистров информационных технологий в высшей школе Украины.
Ключевые слова: магистры, информационные технологии, система стандартов, национальные классификаторы, отрасль знаний, направление, специализация, образовательно-квалификационный уровень.

Abstract. The article researches the problem of curricula standardization for masters of science in information technology at higher school of Ukraine.
Keywords: masters, information technology, system of standards, national classifiers, field of knowledge, area, specialization, education and qualification level.

В Україні існує безліч наукових шкіл і методик викладання інформаційних і комп’ютерних дисциплін. Проте на сьогодні ще не розроблені узагальнені методики і програми фундаментальної підготовки магістрів інформаційних технологій у вищій школі. У різних університетах України навчальні плани і робочі програми з інформаційних технологій суттєво відрізняються за своєю структурою, що пояснюється розрізненістю науково-педагогічних шкіл та відсутністю єдиного стандарту, який відображає склад та обсяг знань, необхідних для фахівців у цій сфері, та магістрів зокрема.

Важливе значення для дослідження мають наукові роботи, у яких висвітлюються питання еволюції магістерського руху з часів середньовіччя до сучасного етапу розвитку вищої освіти у світовому співтоваристві, зокрема праці таких учених, як О. Безлюдний, Ж. Верже, Б. Вульфсон, Т. Георгієва, О. Глузман, М. Дудка, В. Єлманова, В. Жуков, К. Корсак, Б. Літл, В. Луговий, І. Марцинковський, Н. Логінова, В. Микитась, Г. Щекін, О. Микитюк, Л. Одерій, К. Островський, М. Поляков, О. Романовський, В. Савчук, Н. Федорова, В. Яблонський.

Проблема стандартів у вищій освіті за останні роки все частіше досліджується з соціально-педагогічної, філософської точок зору (В. П. Андрущенко, В. І. Байденко, В. П. Беспалько, І. Ф. Бех, І. А. Зязюн, В. С. Лутай, Н. Г. Ничкало, В. Л. Петренко, Н. А. Фоменко) і набуває дедалі більшої актуальності, бо її вирішення не має досконалого вигляду, адже це повсякчасне збалансування таких трьох вимог, як 1) збереження і примноження національних освітніх традицій; 2) підпорядкування суспільним, економічним, політичним законам сьогодення у контексті розвитку світових освітніх систем; 3) здатність або спроба забезпечити рух на випередження, передчувати „тенденції майбутнього”, інноваційність. Проблема стандартизації освітніх програм IT-профілю висвітлюється у працях української дослідниці Т. Ю. Морозової.

Метою даної статті є дослідження проблеми стандартизації програм підготовки магістрів інформаційних технологій у вищій школі України.

В Україні відповідно до Закону „Про освіту” (1991 рік) було запроваджено чотири послідовні ступені освіти: молодший спеціаліст – бакалавр – спеціаліст – магістр, що не мало аналогів у країнах Західної Європи. Згідно з законодавством передбачалося, що після опанування освітньо-професійної програми бакалаврату можливе продовження навчання на рівні „спеціаліст”, завершення якого дозволяє здобути ступінь магістра. Як підкреслює К. Островський, в Україні „було здійснено спробу зберегти „лінійність” системи вищої освіти (подібно до системи освіти США)” [4, с. 314] одночасно з розташуванням освітньо-кваліфікаційного рівня „спеціаліст” між новими для української вищої системи освіти рівнями „бакалавр” і „магістр”. Це, у свою чергу, призвело до того, що деякі університети інтерпретували підготовку за освітньо-кваліфікаційною програмою магістра як складову „традиційної аспірантури рівня магістра з освітнім рівнем спеціаліста” [4, с. 315] і розглядали дані кваліфікаційні рівні як два паралельно існуючі варіанти.

Відповідно до нової редакції Закону України „Про освіту” (1996 рік) ступінь магістра запроваджено поряд зі ступенем спеціаліста, ці рівні були схарактеризовані як однакові рівні нової вищої освіти. Отже, на думку К. Островського, в цьому випадку спрацювала реакція самоналагодження освітньої системи в бік „спрощення, усунення зайвих для внутрішньої логіки систем, ступенів і категорій, які є неприродними для неї” [4, с. 315].

На даному етапі реформування вищої освіти України, згідно з законодавством, існує освітньо-кваліфікаційний рівень „спеціаліст”, що недостатньо узгоджений з освітньо-кваліфікаційним рівнем „магістр”. Для визначення різниці між поняттями „спеціаліст” і „магістр” розглянемо визначення дефініцій, наведених у статті 8 Закону України „Про освіту” (2002 рік). Спеціаліст – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності. Магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності [1, с. 271–272].

Не викликає сумнівів той факт, що невизначеність формулювання „інноваційний характер певного рівня професійної діяльності” веде до невизначеності статусу магістрів і спеціалістів загалом й відносно одне одного, що у свою чергу викликає труднощі під час складання освітньо-професійних програм, на практиці при працевлаштуванні фахівців рівня магістр, а відповідно й щодо визначення потрібної для України кількості магістрів. У законі також зазначається, що існує можливість підготовки магістрів і на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста. Це означає, що на заключному етапі вищої освіти практично існує три типи підготовки фахівців: 1) бакалавр – магістр; 2) бакалавр – спеціаліст – магістр; 3) бакалавр і поряд – спеціаліст, магістр.

На нашу думку, необхідно визначитися з поняттями, безпосередньо пов’язаними з підготовкою магістрів, щоб уникнути термінологічної плутанини. У науковій літературі осіб, які здобувають магістерський рівень освіти, часто називають магістрами. Але варто зазначити, що магістр – це особа, яка закінчила навчання на магістерському рівні та захистила дисертацію. Тому особа, яка навчається на цьому рівні, ще не магістр. За визначенням, яке подає тлумачний словник української мови, це – магістрант, а саме – „той, хто готується захищати дисертацію на ступінь магістра” [3, с. 545]. У зв’язку з цим цілком виправдано використання поняття „магістрант” для осіб, які тільки опановують магістерський рівень. У межах порушеного питання слушно зазначити, що відповідно до Закону „Про вищу освіту” особи, які навчаються у вищому навчальному закладі з метою здобуття певних освітньо-кваліфікаційних рівнів, є студентами, відповідно й ті, хто навчаються в магістратурі, також студенти. Питання багатоступеневої підготовки фахівців в Україні не можна вважати остаточно розв’язаним, оскільки відповідно до документів Болонського процесу одним із головних зобов’язань країн-учасниць виступає прийняття ними системи прозорих та порівнюваних ступенів (бакалавр – магістр), що можуть зіставлятися за допомогою додатків до дипломів у системі двох циклів вищої освіти.

Існує нерозривний зв’язок проблеми стандартизації з якістю освіти. Посилюється компетентісна орієнтація освітнього стандарту, який зі змішаної когнітивно-факторної норми перетворюється в переважно норму якості результатів освіти. А це вимагає створення в Україні системи державно-громадського забезпечення якості (на зразок Європейської мережі з гарантування якості вищої освіти). Система стандартів вищої освіти України тісно пов’язана з Державними стандартами, такими як: класифікація видів науково-технічної діяльності ДК 015-97, класифікація видів економічної діяльності ДК 009:2005, Національний класифікатор професій ДК 003-95.

Розглянемо структуру вищої ІТ-освіти в Україні. Якщо за ознаку класифікації напрямів підготовки фахівців обрати вид економічної діяльності, зокрема діяльність у сфері інформатизації, то виокремиться така їх підмножина, яку можна ідентифікувати як напрями підготовки ІТ-профілю. У переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями від 1997 року їх було три — „Математика і інформатика”, „Комп’ютерні науки” та „Комп’ютерна інженерія”. До вищої ІТ-освіти за обраною ознакою належить також спеціальність „Економічна кібернетика” з напряму „Економіка, комерція та підприємництво”. Перелік напрямів та спеціальностей 2006 року містить вже десять таких напрямів, розподілених між чотирма класифікаційними угрупуваннями „галузь знання”: 0501 – Інформатика і обчислювальна техніка, 0403 – Системні науки і кібернетика, 1701 – Інформаційна безпека, 0305 – Економіка і підприємництво. На даний час затверджені галузеві стандарти тільки для напрямів підготовки „Комп’ютерна інженерія”, „Комп’ютерні науки” (http://www.osvita.info/ua/standarts.php), „Прикладна математика” за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра. Стандарти для інших ІТ-спеціальностей мають статус „проект”. З погляду вузівського розробника стандартів, галузеві стандарти не завжди функціональні через відсутність зв’язків між їх основними інформаційними об’єктами й значною розбіжністю щодо їх кількості. Однак делегування ВНЗ відповідальності за зміст навчальних дисциплін дозволяє використовувати при його проектуванні рекомендації міжнародних стандартів для освіти ІТ, наприклад, СС 2005-CS і СС2004 SE.

Ще одна особливість українських освітніх стандартів – це поняття кваліфікації й освітньо-кваліфікаційного рівня. Для присвоєння кваліфікації використовуються назви професійних робіт з Національного класифікатора професій [2]. Наприклад, програміст, адміністратор бази даних і т. ін. Освітньо-кваліфікаційний рівень – це один із параметрів кваліфікації, що містить інформацію про рівень виконання професійної діяльності: експлуатаційний (бакалавр), технологічний (спеціаліст), дослідницький (магістр). Для українських дипломів про вищу освіту наступний запис: „Бакалавр прикладної математики”, згідно [5], вважається неприпустимим. Коректним є, наприклад, такий запис: напрям підготовки – „Комп’ютерні науки”; кваліфікація – „технік-програміст”; освітньо-кваліфікаційний рівень – „бакалавр”. Недосконалість списку найменувань професійних робіт для ІТ-галузі в класифікаторі професій є причиною серйозних проблем при виборі відповідної назви кваліфікації. На думку Л. В. Петренка, кожному напряму підготовки фахівців має відповідати назва професійної роботи за Національним класифікатором професій (НКП). Однак у розділі „Фахівці” НКП налічується лише п’ять назв професій, що можуть бути записані в дипломах випускників ІТ-профілю освітньо-кваліфікаційного рівня „бакалавр”: 1) технік-програміст; 2) фахівець з комп’ютерної графіки (дизайну); 3) технік із системного адміністрування; 4) фахівець з інформаційних технологій; 5) фахівець з розробки та тестування програмного забезпечення. Дві останні назви в цьому переліку з’явилися в НКП у 2007 р. за поданням професійної Асоціації „Інформаційні технології України”.

Проблема коректного визначення назв професійних робіт у галузі інформаційно-комунікаційних технологій актуальна не тільки для України. Девід Хантер (David Hunter), співробітник Статистичного бюро Міжнародної організації праці, наголошує, що останнім часом питання пропозиції і попиту щодо занять, пов’язаних з інформаційно-комунікаційними технологіями (ІКТ), стали серйозною проблемою для органів державного управління та приватного сектору на національному й міжнародному рівнях.

Відомо, що за основу розроблення НКП було прийнято Міжнародну стандартну класифікацію занять – МСКЗ-88 (International Standard Classification of Occupations/ILO – ISCO-88). У 2007 р. опубліковано проект нової версії цього документа – МСКЗ-08, а 2008 р. було введено його в дію. Тільки після цього почнеться оновлення національних класифікаторів професій (термін завершення – 2010 р.). Але вітчизняна вища школа не може чекати так довго. Тому наказом МОН України від 27.01.2007 р. № 58 перед системою вищої освіти поставлено було завдання „…за погодженням з Міністерством праці та соціальної політики до 1 березня 2008 р. розробити і подати Кабінетові Міністрів України проект переліку кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра”. Складність виконання цієї справи пов’язана з відсутністю в НКП відповідних назв професійних робіт для чималої кількості чинних напрямів підготовки фахівців.

Результативність і якість професійної підготовки фахівців інформаційних технологій можна забезпечити тільки в межах цілісної моделі навчання, в якій галузі знань упорядковані у раціонально побудовані цикли і курси. Існування такої моделі дозволить спростити обмін педагогічними стратегіями і засобами та створити базу для підготовки необхідних навчальних матеріалів для цих курсів. З огляду на існування різних поглядів на професійну підготовку фахівців (це явище особливо помітне, якщо порівнювати процес навчання у різних ВНЗ України, зокрема у навчальних закладах різного рівня акредитації) неможливо створити одну просту модель навчання, яка б задовольняла всі навчальні заклади. Кращою стратегією, на наш погляд, є формування з усієї сукупності знань з інформатики трирівневої ієрархічної структури. До першого рівня слід віднести фундаментальні концепції і засади, базові для інформатики в цілому, що містять загальні ідеї, інваріантні до різних напрямів підготовки. Розуміння фундаментальних основ інформатики є винятково важливою умовою для ефективного навчання. До другого рівня належать знання з управління інформацією, з комп’ютерної інженерії, інженерії програмного забезпечення і систем управління, з теорії управління і моделювання та інші. Пов’язані з ними цикли дисциплін читаються, як правило, на третьому і четвертому курсах і закладають підвалини для подальшого навчання у визначеній галузі.

Врешті-решт теорія інформатики має бути застосована в розробці кінцевих продуктів – складних комп’ютерних керуючих, інформаційних та експертних систем, систем підготовки і прийняття рішень. Тому третій рівень являє собою цілісний план вивчення інформатики з огляду на розробку завершених комп’ютерних інформаційних продуктів, технологій та систем, який є основною метою навчання. На цьому рівні вивчаються та практично засвоюються дисципліни конструкторського та організаційно-управлінського характеру, спрямовані на надання студентам знань щодо створення нових завершених розробок та виведення їх на ринки відповідних товарів і послуг, а також на вироблення відповідних навичок. Цикли дисциплін третього рівня є інтегрованими і зосереджені на питаннях, що вимагають поєднання різних знань, отриманих на усіх попередніх етапах. Тому ці дисципліни читаються на п’ятому і шостому курсах, у магістратурі. Така трирівнева модель підготовки фахівців великою мірою орієнтована на одержання студентами цілісних теоретичних знань і практичних навичок, але її впровадження в будь-якому вищому навчальному закладі вимагає адаптації до специфічних потреб роботодавців, сфер застосувань інформаційних продуктів, а також врахування уподобань викладачів і побажань студентів.

Питання багатоступеневої підготовки фахівців в Україні не можна вважати остаточно розв’язаним. Потребують розробки та затвердження галузеві стандарти підготовки магістрів інформаційних технологій. При їх проектуванні варто використовувати рекомендації міжнародних стандартів для освіти ІТ, наприклад, СС 2005-CS і СС2004 SE. Слід звернути особливу увагу на поповнення списку найменувань професійних робіт для ІТ-галузі в національному класифікаторі професій. Результативність і якість професійної підготовки фахівців інформаційних технологій можна забезпечити тільки в межах цілісної трирівневої моделі навчання, в якій галузі знань упорядковані у раціонально побудовані цикли і курси. Позитивним моментом варто вважати те, що українська система освіти, у тому числі й ІТ-освіта, удосконалюється, навчальні програми багатьох ВНЗ включають перспективні напрями і поступово стають наближеними до сучасного рівня розвитку інформаційних технологій.

Література

1. Закон України „Про вищу освіту” // В. С. Журавський. Вища освіта як фактор державотворення і культури в Україні. – К.: Видавничий ДІМ „Ін Юре”, 2003. – С. 264–335.
   
2. Національний класифікатор ДК 003:2005. – „Класифікатор професій” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.vobu.com.ua/ua/info/classproff/index.html
   
3. Новий тлумачний словник української мови: 42 000 слів: У 4 т.: Для студ. вищих та серед. навч. закл. [уклад. В. Яременко, О. Сліпушко] . – К.: Аконіт, 1999. – Т. 2. – 911 с.
   
4. Островський К. С. Підготовка фахівців в Україні: проблеми, перспективи на порозі третього тисячоліття / К. С. Островський. – Хмельницький, 2002. – 346 с.
   
5. Петренко В. Л. Комплекс нормативних документів для розроблення складових системи стандартів вищої освіти / В. Л. Петренко // Вища освіта. – 2003. – № 10. – 82 с.
   

© Р. В. Шаран, 2009.

Надійшла до редколегії 14.02.2009 року