ВХІД             Реєстрація

ПЕДАГОГІЧНІ ВИДАННЯ / е-журнал «Педагогічна наука: історія, теорія, практика, тенденції розвитку» / Архів номерів / Випуск №1 [2008] / О. П. Шароватова. Гувернерство як соціально-педагогічна проблема

УДК 37.04

О. П. Шароватова

ГУВЕРНЕРСТВО ЯК СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Анотація. Розглядаються питання, пов’язані з висвітленням сучасного становлення інституту гувернерства

Головним осередком, де відбувається становлення і розвиток особистості, де формуються найбільш стійкі, соціально значущі елементи у вихованні, була і залишається сім’я. Як первинне соціальне середовище, в якому закладаються основи характеру і поведінки особистості, сім’я культивує моральні цінності залежно від етичної та культурної спадщини батьків, їхніх педагогічних знань і навичок, сімейних стосунків тощо.

Маленькі особистості є наче віддзеркаленням своїх батьків, тому від них залежить і поведінка дітей, і їхнє спілкування з іншими людьми, і знаходження ними свого місця у системі соціальних структур.

Так, у ст.59 „Відповідальність батьків за розвиток дитини” закону „Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР „Про освіту” зазначається: „Виховання в сім’ї є першоосновою розвитку дитини як особистості” [1, с. 31]. У ст.5 „Сім’я” Закону України „Про виховання дітей та молоді” наголошується на тому, що „батьки чи особи, що їх замінюють, несуть відповідальність перед суспільством і державою за розвиток, виховання і навчання дітей, а також збереження їх життя, здоров’я, людської гідності” [2, с. 4]. Також „батьки та особи, які їх замінюють, зобов’язані постійно дбати про фізичне здоров’я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку природних здібностей; сприяти здобуттю дітьми освіти у закладах освіти або забезпечувати повноцінну домашню освіту відповідно до вимог щодо її змісту, рівня та обсягу” [1, с. 31-32].

Останнім часом багато сімей відмовляються від громадських освітніх установ із-за досить високого рівня захворюваності дітей у них, інші батьки хотіли б дати дітям більш якісну освіту того чи іншого змісту. Нарешті, сьогодні досить багато дітей, які потребують особливих умов навчання та індивідуального розвитку: ті, що погано адаптуються, важко долають жорстку регламентацію їхньої поведінки, діяльності, напруженість ритму освітньої установи, діти з проявами негативної девіантної поведінки. Особлива атмосфера розвитку і спеціального навчання є необхідною і для дітей з хронічними захворюваннями, з обмеженими можливостями, обдарованих дітей.

Негативне ставлення частини населення, особливо заможної, до одноманітної системи громадського виховання, що поступово перебудовується на особистісно-орієнтовану модель, виявилося важливим фактором, який викликав до життя ідею домашнього виховання силами педагога-професіонала [3, с. 196]. Домашнє виховання є суто індивідуальним, конкретним, персоналізованим, що цілком відповідає пріоритетам державної політики, зазначеним у Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті. Високий рівень домашнього навчання й виховання за всіх часів існування людства забезпечувала гувернерська педагогічна система. Сьогодні професія „гувернер” уведена в Україні до переліку спеціальностей („Тимчасовий державний перелік професій”, код спеціальності 5131), що вказує на її офіційне визнання та інтенсивне поширення.

Аналіз літератури свідчить, що науковцями досить широко висвітлюються аспекти відродження й сучасного становлення інституту гувернерства (О. Л. Звєрєва, О. В. Корх-Черба, Є. Г. Сарапулова), розробляються питання професійної освіти педагогів-гувернерів (А. В. Бардінов, З. Г. Зайцева, Н. М.Савельєва, С. Теплюк та ін.), але поза щільною увагою дослідників досі залишаються питання важливості профорієнтаційної роботи щодо отримання абітурієнтами зазначеного фаху, питання особистості гувернера-професіонала, зокрема, його здібності налагоджувати стосунки не лише з вихованцем, а й з усіма членами сім’ї, у якій він працює.

Метою даної статті є розгляд гувернерства як соціально-педагогічного явища, підкреслення ролі гувернерства у становленні особистості дитини, що зумовлює вирішення таких завдань, як розкриття розвитку гувернерства в історичному процесі, визначення місця гувернерства у світовій системі виховання, окреслення перспектив становлення й розвитку вітчизняного інституту гувернерства.

Є. Г. Сарапулова у монографічному дослідженні „Психолого-педагогічні основи навчально-виховної діяльності гувернера” зазначає, що для гувернерства, як форми індивідуального виховання й навчання дітей, характерні такі ознаки:

1) виховання і навчання дитини є індивідуалізованими;

2) навчання й виховання дитини відбувається в домашніх умовах (у сім’ї) або в освітньо-виховній установі закритого типу, де створюється мікроклімат, наближений до умов родинного виховання;

3) педагогічний процес організовується таким чином, щоб діти сприймали гувернера як близьку людину, і його авторитет у їхніх очах був не нижчим, аніж авторитет батьків [4, с. 84].

Вихідними характеристиками гувернерської системи, які відрізняють її від систем колективного навчання й виховання, Є. Г. Сарапулова називає 14 психолого-педагогічних особливостей навчально-виховної діяльності гувернера, виокремлених у процесі дослідження кращих методик індивідуального домашнього навчання й виховання та педагогічної спадщини видатних гувернерів різних епох, а саме:

1) Ретельне вивчення якостей, нахилів, уподобань вихованця і якнайповніше врахування їх при розробці індивідуальної навчально-виховної системи для кожної конкретної дитини;

2) Рівномірний розподіл уваги вихованців між трьома напрямами виховання: вихованням фізичним, вихованням моральним і вихованням розумовим. Побудова навчально-виховного процесу з метою збереження й покращення здоров’я дитини, запобігання перевтомі вихованця від занять, прищеплення йому навичок здорового способу життя;

3) Підготовка вихованця до активної практичної діяльності у дорослому віці, яка здійснюватиметься у відповідності з природними задатками дитини та належністю її до певного суспільного стану;

4) Орієнтація процесу домашнього навчання на розвиток мислення учня та на засвоєння дитиною тільки життєво важливого матеріалу, який вона змогла б застосувати на практиці;

5) Побудова індивідуалізованої навчально-виховної системи з урахуванням відмінностей у вихованні дівчаток і хлопчиків;

6) Цілеспрямоване формування у дітей таких позитивних рис, як працьовитість, серйозне й сумлінне ставлення до виконуваної справи, розсудливість, завбачливість;

7) Культуровідповідність виховання;

8) Зміни стилю виховання, пов’язані з віковими особливостями дитини і переходом її до іншої вікової групи;

9) Застосування спеціальних дієвих систем для перевиховання дітей у домашніх умовах;

10) Запобігання виникненню у дітей нервових та психічних захворювань;

11) Використання ефективних методик для поступової переорієнтації дитини з виховання на самовиховання, з навчання на самоосвіту;

12) Формування у вихованця оптимальної самооцінки;

13) Плекання гарних манер у вихованця, навчання його майстерності ділового й неформального спілкування, вміння висловлювати свою думку. Навчання дитини розбиратися в людях, впливати на них, уникати конфліктів, діяти в неординарних ситуаціях;

14) Застосування у навчальній практиці кількох методик з метою вибору оптимальної для кожної окремої дитини [4, с. 231-232].

Завдяки цим психолого-педагогічним ознакам, гувернерська система завжди відзначалася особливою ефективністю.

Сьогодні гувернерство як педагогічне явище постало з потреби у формуванні яскравої неординарної особистості, здатної здійснювати подальший поступ людської цивілізації. Гувернерство розвивалося в надрах родинного виховання, яке, у свою чергу, відображало педагогічну орієнтацію суспільства.

Індивідуалізований гувернерський підхід до вихованця давав змогу досягти позитивних результатів за умови використання у педагогічній практиці знань, які на сучасному етапі розвитку науки є галузями вікової, педагогічної, практичної психології, патопсихології. Гувернерство не належить уповні ні до родинної, ні до державної системи виховання. Воно знаходиться на межі цих систем. З одного боку, гувернерству притаманні індивідуальний підхід, неформальність у стосунках між вихованцем і наставником, властиві родинному вихованню. З іншого боку, у межах гувернерської практики можливий відчутний тиск держави, посилений державний контроль, приєднання системи домашнього виховання і навчання до державної освітньої системи.

Розглянувши питання генезису гувернерства як системи формування самобутньої особистості, проаналізувавши тенденції розвитку родинної педагогіки від найдавніших часів існування людства до початку ХХІ століття, сьогодні дослідники виокремлюють 11 етапів розвитку гувернерства, які віддзеркалюють його видозміни за період багатовікового існування.

Як форма індивідуального навчання й виховання дитини гувернерство виникло в епоху середнього палеоліту в системі суспільного виховання дітей та молоді (перший етап).

Завершення періоду розпаду первіснообщинного ладу характеризується перетворенням гувернерства на систему індивідуального виховання дитини у сім’ї нерідними батьками-вихователями, які фактично виконували роль гувернерів (другий етап). Паралельно гувернерство продовжує розвиватись як система колективного виховання й навчання.

У ролі наставників молоді у цій системі виступають знахарі, чаклуни, старійшини — еліта племені (третій етап).

Перший гувернер, до обов’язків якого входить винятково формування у дитини гарних манер, з’являється у VI столітті до н.е. в афінській заможній родині (четвертий етап).

У IV-ІІ ст. до н. е. в Афінах знатні сім’ї запрошують учених-філософів для індивідуального навчання й виховання дітей. З Афін ця практика розповсюджується по світу. Висока оплата роботи філософів-наставників перетворює гувернерство на професію, яка дозволяє наставникові на гідному рівні забезпечити себе матеріально (п’ятий етап).

Офіційно, на державному рівні, гувернерство було вперше узаконене у II ст. до н.е. у Римі. Стародавні римляни розцінювали домашнє навчання й виховання як засіб задоволення потреби суспільства у самобутніх, освічених, нестандартно мислячих особистостях (шостий етап).

У період середньовіччя, порівнюючи існуючі педагогічні системи, вищі кола суспільства визнають індивідуальне виховання й навчання в родинному середовищі як найбільш ефективне й сприятливе для розвитку дитини. Виконання гувернерських обов’язків у цей період знатними особами свідчить про високий рейтинг гувернерства у суспільстві того часу та про високий суспільний статус гувернерів (сьомий етап).

Терміни „гувернер”, „гувернерство” виникають у XIV столітті у Франції і швидко поширюються, перетворившись на загальноприйняті в науці й у побуті. Першим їх використовує у своїх працях відомий педагог М. Монтень. Він же стає автором перших методичних посібників для гувернерів. Батьки – представники заможних кіл суспільства зазначеної епохи – здебільшого самоусуваються від виховання дітей, повністю перекладаючи турботу про них на гувернерів (восьмий етап).

У XVIII ст. у Німеччині гувернерство стає педагогічною структурою, підпорядкованою державі й контрольованою державою. Працювати гувернерами тепер дозволяється виключно дипломованим спеціалістам. Приймається закон про обов’язкове складання іспитів кандидатами на дані педагогічні посади, відкриваються учительські семінарії (дев’ятий етап).

XIX століття – це століття розквіту гувернерства як системи домашнього виховання й навчання. Інтенсивно розвиваються традиції, започатковані у XVIII ст. у Німеччині. Працювати гувернерами дозволяється тільки дипломованим спеціалістам. Документ (диплом чи свідоцтво) видається за результатами складання спеціальних іспитів (екстерном чи випускних у навчальному закладі). Чітко розмежовуються кваліфікаційні рівні гувернерів. До початку ХХ ст. гувернери поділялися на дві категорії:

1) домашні наставники, які мали право і виховувати, і навчати дітей (широка спеціалізація);

2) домашні вчителі, яким дозволялося тільки навчати дітей певних предметів (вузька спеціалізація).

Спеціалісти першої категорії виховували дітей у сім’ях, а також займали посади гувернерів (вихователів, наглядачів) в освітньо-виховних закладах закритого типу.

У XIX ст. небувалого розмаху набуває й ідея державного контролю усіх ланок освіти. Особливо це стосується Російської Імперії, правляча верхівка якої панічно боїться розповсюдження революційних ідей з Європи й підвищення національної свідомості неросійських народів. Гувернерство перетворюється на органічну складову імперського освітньо-виховного механізму. Приймаються закони, якими передбачений майже абсолютний контроль системи домашнього виховання й навчання. Така всеохоплююча регламентація, мета якої – обернення гувернерства на важіль реалізації державної політики шляхом програмування певним чином домашнього виховання молодого покоління, розцінюється як наступний період розвитку гувернерства (десятий етап). Для цього періоду характерні: диктатура держави, повне приєднання системи домашнього виховання й навчання до державної освітньої системи, публікація достатньої кількості науково-методичної літератури для домашніх наставників і домашніх учителів.

XX століття внесло істотні видозміни до гувернерської системи. У більшості економічно розвинених країн світу гувернерство перетворилося з елітної у загальнодоступну послугу для населення. Ця подія розцінюється як одинадцятий етап – найвищий рівень розвитку гувернерства, коли надбання найбільш ефективної, елітної педагогіки стало надбанням кожного члена суспільства. Лише у колишніх соціалістичних країнах воно, як і у XIX столітті, залишилось елітним. У XX столітті гувернерство виходить з-під спеціального посиленого державного контролю. Таке явище пояснюється загальнообов’язковим складанням іспитів (чи проходженням тестування) за програмою середньої школи, без яких молода людина не одержує документа, необхідного для продовження освіти чи подальшого працевлаштування. Відповідно, домашнє чи шкільне навчання орієнтується на державні програми, державний навчальний план, державні підручники, що робить діяльність домашнього педагога цілеспрямованою і підконтрольною державі. У XX – на початку XXI століття гувернерські методики спочатку експериментальним шляхом, потім масово впроваджуються у шкільну практику з метою здійснення індивідуального підходу до учнів [4, с. 84-86].

На межі тисячоліть гувернери також поділяються на домашніх наставників і домашніх вчителів. Проте наявні деякі відмінності: існують домашні наставники (наставниці) з широкою спеціалізацією, які мають право і виховувати і навчати дітей, і домашні наставники (наставниці) з вузькою спеціалізацією, які можуть тільки виховувати. Домашні вчителі (вчительки) навчають дітей певних предметів, зокрема до категорії вчителів належать репетитори. З метою прищеплення дітям відповідної статі стереотипу поведінки, виховання хлопчиків доручалося й доручається нині переважно гувернерам, а виховання дівчаток - переважно гувернанткам (боннам). На гувернерів-чоловіків нерідко також покладається обов’язок охоронця дитини.

Сучасна гувернантка – це домашня вихователька, яка займається навчанням дітей. До її обов’язків входять і послуги няньки, і виховання дитини: розвиток її мислення, знайомство з оточуючим світом, відвідування театрів, виставок, музеїв, гуртків. Із школярем вона повинна також виконувати домашні завдання. Інколи, за бажанням батьків, гувернантка може виконувати одночасно і роль репетитора – поглиблено вивчати з дитиною іноземну мову, математику або музику. Практика свідчить, що гувернантку сьогодні частіше за все наймають дошкільникам, щоб підготувати їх до майбутнього навчання; рідше – школярам і зовсім рідко – старшокласникам.

Практика XX – початку XXI століття доводить, що гувернерство є життєво необхідною галуззю педагогіки, без якої неможливо обійтись. Аналіз організації домашнього виховання й навчання в різних країнах у різні епохи дає як науковцям, так і педагогам-практикам, підстави для серйозних роздумів про перспективи розвитку гувернерства в Україні. Масштабне поширення гувернерської практики в сучасному світі відчутно впливає на моральне та інтелектуальне формування націй, від чого значною мірою залежить майбутнє кожної держави.

Послуговуючись досвідом економічно розвинених країн, оптимальними шляхами розвитку гувернерства в Україні у XXI столітті дослідниками вбачається:

1) робота з розумово відсталими дітьми, з дітьми-інвалідами. Ця категорія гувернерів вважатиметься працівниками реабілітаційних центрів чи районних соціальних служб;

2) гувернери, які займаються вихованням і підготовкою дітей до школи, індивідуально працюють з обдарованими учнями, такими, що відстають, допомагають школярам виконувати домашні завдання і перебувають з ними кілька годин на добу, поки батьки знаходяться на роботі. Таких гувернерів і домашніх вчителів оптимально було б реєструвати в районних відділах освіти і закріплювати за школою чи дошкільним закладом за місцем проживання дитини;

3) батьки, які хотіли б доручити виховання своєї фізично і психічно здорової дитини няні чи гувернерові, - щодня, на кілька днів, на тиждень чи на період своєї відпустки - могли б звертатись до спеціального інформаційного центру при районному відділі освіти. Звіти гувернерів та відгуки батьків про їхню діяльність могли б стати підставою для визначення результатів педагогічної атестації, присвоєння категорій і звань. Робота гувернера має фіксуватись у трудовій книжці і зараховуватись до педагогічного стажу;

4) діяльність сучасних гувернерів у ролі батьків-вихователів у дитячих будинках сімейного типу. Цей напрям роботи в Україні законодавчо урегульований. Суттєве доповнення, яке має внестися до „Положення про дитячі будинки сімейного типу”, – обов’язкове проходження майбутніми батьками-вихователями курсів підготовки гувернерів, оскільки саме методика роботи гувернера, найбільше придатна для створення оптимальних виховних і розвиваючих умов у цих педагогічних мікроустановах [4, с. 234-235] .

З огляду на зазначене вище, можна зробити висновок про те, що сім’я як соціальний інститут за всіх часів виконує найважливішу роль у становленні і формуванні людської особистості та пристосуванні її до умов життя. І сьогодні, нарешті, спостерігаємо період поступового відродження на державному рівні родини як основного осередку соціального виховання, на допомогу якому у вихованні і навчанні дітей приходить така соціальна інституція, як гувернерство. Призначення сучасного інституту гувернерства полягає у задоволенні освітніх і виховних потреб, що виникли на сучасному етапі в окремих сім’ях, але є вельми значущими для суспільства у цілому.

© О. П. Шароватова, 2008.