ВХІД             Реєстрація

ПЕДАГОГІЧНІ ВИДАННЯ / е-журнал «Педагогічна наука: історія, теорія, практика, тенденції розвитку» / Поточні номери журналу та їх автори / Випуск №3 [2010] / І. О. Христенко. Історико-педагогічний аспект підготовки іноземних громадян у вищих навчальних закладах України

УДК 378

І. О. Христенко

ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ ПІДГОТОВКИ ІНОЗЕМНИХ ГРОМАДЯН
У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ

Анотація. У статті розглянуто процес становлення та розвитку системи пропедевтичної (довузівської) підготовки іноземних громадян у вищих навчальних закладах України в історико-педагогічному аспекті (з початку ХХ століття – до кінця 60-х років ХХ століття).
Ключові слова: система підготовки іноземців, організація довузівської підготовки, підготовчі факультети, досвід підготовки фахівців для зарубіжних країн, російська мова.

Аннотация. В статье рассмотрен процесс становления и развития системы пропедевтической (доуниверситетской) подготовки иностранных граждан в высших учебных заведениях Украины в историко-педагогическом аспекте (с начала ХХ столетия – до конца 60-х годов ХХ столетия).
Ключевые слова: система подготовки иностранцев, организация доуниверситетской подготовки, подготовительные факультеты, опыт подготовки специалистов для зарубежных стран, русский язык.

Abstract. In the article there is observed the process of establishment and development of the system of pre-university training of foreign citizens at the higher educational establishments of Ukraine in the framework of the historical-pedagogical aspect (beginning of the XXth centhury – ending of the 60 years of the XX centhury).
Keywords: the system of training foreigners, organization of pre-university training, preparatory faculties, experience of specialists' training for foreign countries, Russian language.

Сформована в 70-ті роки система довузівської освіти іноземних громадян була порушена. На сьогодні в Україні немає чітко визначеної структури управління навчанням іноземних громадян у вищих навчальних закладах. У кожному навчальному закладі вона організована на власний розсуд.

Тому на сьогоднішній день є актуальним вивчення попереднього українського досвіду довузівської підготовки іноземців, який був за радянських часів, з метою використання його в сучасних умовах.

Навчання іноземних громадян в Радянському Союзі і в Україні, як складовій його частині, має глибоке історичне коріння.

Вже в XIX столітті Росія допомагала в підготовці національної інтелігенції для Болгарії, Сербії і Чорногорії. В 1865 році Радою при міністрові народної освіти Російської імперії було визнано доцільним безкоштовне навчання іноземних громадян, на підставі якого урядом були виділені спеціальні стипендії для болгарської молоді на навчання у вищих технічних закладах [1].

Проте, ні в царській Росії, ні після Жовтневої революції 1917 року навчання іноземних громадян не набуло значного поширення, не перетворилося на систему й аж до середини XX століття було недостатньо організованим.

З перших днів свого існування Радянський уряд надавав допомогу молодим національним державам, які встали на шлях самостійного розвитку, в тому числі у підготовці національних кадрів. Ця робота велася на рівні міждержавних угод. Прикладом такої співпраці є допомога Монголії (з 1921 року), Туреччині (з 1922 року), Ірану (з 1923 року) й іншим країнам.

Іноземні студенти навчалися в загальних групах з радянськими студентами за одними програмами і за однаковими підручниками. Незнання російської мови іноземцями істотно заважало навчальному процесу. Додаткові заняття з російської мови не вирішували проблеми. Системи довузівської освіти іноземних громадян не було.

Певний досвід довузівської освіти іноземців почав накопичуватися на робітфаках, які були створені при університетах країни, а з вересня 1920 року за рішенням Раднаркому вони створювалися при всіх вищих навчальних закладах. Особливо сприяло розвитку системи довузівської освіти іноземців спільне навчання росіян із представниками інших національностей (у тому числі й іноземців) у Комуністичних університетах (Комвузах), в яких вирішувалися політичні й освітні завдання. На кінець 1925 року в країні працювало 11 Комвузів.

В Україні іноземці навчалися з 1922 року в Комуністичному університеті ім. Артема в Харкові, на той час столиці України. У цих навчальних закладах російська мова вивчалася протягом двох років і займала п’яту частину навчального часу в загальній системі університетських дисциплін [2].

До початку другої світової війни у навчальних закладах СРСР накопичувався досвід підготовки фахівців для зарубіжних країн, спостерігалося зростання контингенту іноземних студентів.

Почали закладатися елементи організаційної структури підготовки іноземців. Однак апарат управління підготовки фахівців для зарубіжних країн не був сформований (за винятком посади уповноваженого Наркомпросу РРФСР у справах навчання монголів, який знаходився в Іркутську). Набір іноземців на навчання здійснював Наркомат освіти, а політичне керівництво здійснювали Комінтерн, Народний Комісаріат у справах національностей і Агітпроп ЦК ВКП(б), причому кожне з цих відомств неодноразово піддавалося реорганізації.

Під час другої світової війни навчання в СРСР продовжували в основному тільки громадяни Монголії. У 1946 році на навчання в СРСР вже приїхали 494 громадянина з країн народної демократії: з Болгарії 120, з Польщі 14, з Югославії 6 та ін. [3].

З того часу навчання іноземних громадян в СРСР перейшло на якісно новий рівень. Були укладені міжнародні договори з підготовки фахівців: у 1946 році – з Болгарією і Румунією, в 1948 році – з Угорщиною, Монголією, Польщею, Чехословаччиною і Північною Кореєю, в 1952 році – з НДР і КНР, у 1955 році – з ДРВ, у 1960 році – з Республікою Куба [3]. У договорах визначалися умови навчання громадян цих країн, порядок відшкодування витрат на їх навчання.

Якщо студенти з країн соціалістичного табору, які складали більшість до кінця 50-х років XX століття, проходили первинну підготовку з російської мови у себе на батьківщині, то поява студентів з країн, що розвиваються, висунула на перший план проблему навчання російської мови так би мовити «з нуля». Тому в радянських вищих навчальних закладах виникла необхідність організації довузівської підготовки з російської мови іноземців, що вступали на навчання в СРСР.

Згідно до міжнародних угод, що підписувалися СРСР з іншими державами вже з 1952 року, особи, які недостатньо володіли російською мовою, повинні були пройти підготовчий курс з терміном навчання від 6 місяців до року [6]. У цей час і почала формуватися система довузівської освіти іноземних громадян на підготовчих курсах з російської мови у вищих навчальних закладах.

У 1951 році на базі кафедр російської мови філологічних факультетів Московського, Ленінградського і Київського університетів були створені перші кафедри російської мови для іноземних громадян[2].

До кінця 50-х років за наказом Мінвузу СРСР кафедри російської мови для роботи з іноземними студентами були створені в 29 ВНЗ. Крім того, в 43 ВНЗ були секції російської мови [3].

Організаторською й ідейно-виховною роботою з іноземними студентами у вищих навчальних закладах СРСР у цей період займалися на громадських засадах. У деяких вищих навчальних закладах відповідно до інструктивного листа Мінвузу СРСР вводилася посада заступника декана по роботі з студентами й аспірантами з країн народної демократії на громадських засадах (при чисельності іноземних студентів понад 300).

І лише з кінця 50-х років у вищих навчальних закладах стали створюватися спеціальні підрозділи і вводитися посади, в коло обов’язків яких входили організаторська та ідейно-виховна робота з іноземними студентами.

У 1954 році в Московському державному університеті імені М.В.Ломоносова на базі кафедр російської мови для іноземних громадян були створені постійні курси російської мови для іноземців [1]. Надалі наказом Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР від 22 червня 1959 року курси були перетворені в підготовчий факультет для іноземних громадян у складі трьох кафедр: російської мови, природничих наук і гуманітарних наук.

До структури Міністерства вищої і спеціальної освіти СРСР, яке було створено в 1946 році, входив іноземний відділ. Після ряду перетворень у 1959 році відділ був реорганізований в управління зовнішніх стосунків, на яке покладалося керівництво підготовкою кадрів для зарубіжних країн у вищих навчальних закладах і технікумах СРСР.

Таким чином, у кінці 50-х років почала формуватися організаційна система підготовки кадрів для зарубіжних країн в радянських вищих навчальних закладах, покращалась координація цієї роботи в масштабах країни.

Потрібно зазначити, що в 50-і роки іноземні студенти переважно навчалися у вищих навчальних закладах Москви і Ленінграда і, частково, Києва, Харкова, Одеси і Донецька. Причому в більшості вони навчалися за науково-технічними спеціальностями, переважно індустріального профілю, що було пов’язано з необхідністю відновлення і становлення економіки молодих соціалістичних країн. Так, в Україні в цей час велику частину іноземних фахівців готували в Києві – політехнічний інститут, у Харкові – політехнічний, сільськогосподарський, гірничий і інженерно-економічний інститути [3].

З середини 50-х років кількість іноземних студентів в СРСР з європейських країн народної демократії почала поступово скорочуватися. Цей процес тривав до початку 60-х років включно. Це пов’язано в першу чергу з тим, що країни народної демократії вже могли самостійно задовольняти свої потреби в кадрах. До 1960 року випуск фахівців у Монголії зріс в 5,5 разів, в НДР – більш ніж у 3 рази, в ЧРСР і Польщі – на 40%, в Угорщині і Румунії – на 30% і лише в Болгарії дещо скоротився – на 5% [3].

Іншою причиною скорочення чисельності студентів з європейських країн народної демократії була складна внутрішньополітична ситуація, яка склалася в середині 50-х років: події в Угорщині в 1956 році, антирадянські виступи в Польщі і НДР.

Наприкінці 50-х років різко зросла кількість студентів з країн Африки, Азії і Латинської Америки, оскільки кінець 50-х і початок 60-х років ознаменувалися могутнім підйомом національно-визвольного руху в ряді регіонів світу.

З кінця 50-х років на навчання у вищі навчальні заклади СРСР почали прибувати громадяни Алжиру, Єгипту, Судану, Афганістану, Бірми, Індії, Індонезії, Іраку, Ірану, Кіпру, Лівану, Непалу, Сирії та інших країн. До початку 60-х років до них додалися громадяни Тунісу, Марокко, Йорданії, Бразилії, Мексики, Парагваю, Куби, а пізніше – Екваторіальної Гвінеї, Гвінеї Бісау, Заїру, Камеруну, Кенії, Сомалі, Уганди. Переломним з погляду прийому на навчання став 1960 рік, коли у вищі навчальні заклади СРСР були прийняті на навчання 392 особи з 29 країн Африки, 95 з 21 країни Азії і близько 200 осіб з країн Латинської Америки [3]. З того часу настає основний етап становлення системи підготовки іноземців у вищих навчальних закладах СРСР.

У 1959 – 1961 рр. за рішенням радянського уряду був розширений прийом іноземних громадян у вищі навчальні заклади і технікуми СРСР. Одним із таких великих проектів було створення в Москві вищого навчального закладу інтернаціонального типу – Університету Дружби народів імені Патріса Лумумби. Враховуючи різнорідність і багатомовність майбутньої студентської аудиторії, було вирішено створити підготовчий факультет з терміном навчання від 1 до 3 років. При цьому студентам гарантувалося безкоштовне навчання, стипендія, гуртожиток, оплата проїзду до Москви і назад на батьківщину.

Підготовчий факультет Університету Дружби народів, на відміну від підготовчого факультету Московського державного університету, складався всього з двох кафедр – російської мови (як іноземної) й іноземних мов. Він почав роботу з 1 жовтня 1960 року. На підготовчий факультет було зараховано 589 студентів з 59 країн Азії, Африки, Латинської Америки, а також 57 радянських студентів.

22 січня 1960 року наказом Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР був створений підготовчий факультет для іноземних громадян у Московському автомобільно-дорожньому інституті. Спочатку на факультеті була одна кафедра російської мови, але вже в 1962 році було організовано ще дві кафедри – кафедра загальнотеоретичних дисциплін і кафедра суспільних наук. Факультет щорічно приймав на навчання близько 350 іноземних студентів [1].

22 червня 1961 року наказом Мінвузу УРСР № 364 при Харківському державному університеті був створений підготовчий факультет для іноземних громадян. До складу факультету входило дві кафедри: російської мови (як іноземної) та загальноосвітніх дисциплін. У 1961 році на факультет було зараховано 152 студенти з Іраку.

Таким чином, з початку 60-х років у зв’язку з різким збільшенням контингенту студентів з країн Азії, Африки і Латинської Америки, активно розвивається довузівське навчання іноземних громадян на підготовчих факультетах. У цей час створюється мережа підготовчих факультетів: у МДУ (1959), МАДІ (1960), УДН (1960), КДУ (1960), ХДУ (1961), БДУ (1962), ЛДУ (1962), ЛДГМІ (1963), ЛПІ (1965). До кінця 60-х років в СРСР нараховувалося вже 17 підготовчих факультетів із загальною чисельністю іноземних учнів 3499 осіб, зокрема 1502 особи з соціалістичних країн [3].

Спочатку діяльність підготовчих факультетів регулювалася наказами про їх створення і різними інструктивними листами, з 1964 року – Положенням про навчання в СРСР громадян із зарубіжних країн [7], яке надалі удосконалювалося, доповнювалося і змінювалося (1972 р., 1981 р., 1984 р.).

У 1967 році наказом Мінвузу СРСР від 18.04.1967 р. № 231 було затверджено «Положення про підготовчий факультет для іноземних громадян» [7], яке було уточнено в 1983 році наказом Мінвузу СРСР №490 [2].

Положення встановлювало, що підготовчий факультет є навчально-науковим і адміністративним підрозділом вищого навчального закладу, завданнями якого є: навчання іноземних громадян російської мови й основ гуманітарних і природничих наук з метою підготовки їх до вступу до вищих навчальних закладів; організація і проведення виховної роботи з іноземними студентами і забезпечення їх організованого відпочнику. Положенням визначалася організаційна структура підготовчого факультету і термін навчання (10 місяців). Регламентувалося, що навчальні плани і програми затверджувалися Мінвузом СРСР. Відрахування, зміна спеціальності, розподіл до вищих навчальних закладів здійснювалися за узгодженням з Мінвузом СРСР.

Таким чином, у своїй діяльності підготовчі факультети були підпорядковані Мінвузу СРСР, хоча організаційно входили до складу вищих навчальних закладів.

Управління з навчання студентів, аспірантів і стажистів зарубіжних країн було створено в 1964 році на базі управління зовнішніх стосунків, що існувало з 1959 року при Мінвузі СРСР. Відповідно до затвердженого в січні 1965 року Положення про Управління [7], на нього покладалися розробка і представлення пропозицій за планом прийому на навчання у вищі навчальні заклади і технікуми громадян із зарубіжних країн; організація прийому і направлення до навчальних закладів; зарахування, переведення і відрахування всіх іноземних учнів; персональний облік всіх учнів; розробка питань розвитку і подальшого вдосконалення системи підготовки іноземців у СРСР та ін. Надалі положення удосконалювалися і уточнювалися (1969 р., 1983 р.) [2].

По суті, Управління з навчання студентів, аспірантів і стажистів із зарубіжних країн Мінвузу СРСР перетворилося на загальносоюзний деканат, без вказівки якого жоден іноземний учень не міг здійснювати ніяких дій, навіть передбачених загальним законодавством про іноземців в СРСР.

Треба зазначити, що до 1964 року, не зважаючи на те, що в Україні навчалося понад 3000 іноземців [3], у Мінвузі УРСР не передбачалася посада фахівця з організації навчально-виховної роботи з іноземними учнями. І лише з 1964 року в Мінвузі УРСР був організований сектор з роботи з іноземними учнями [7].

Ухвалою Ради Міністрів СРСР від 16 червня 1964 року була введена посада заступника Міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР з зовнішніх зв’язків. У Мінвузі УРСР така посада була введена в 1967 році.

З метою впорядкування організації прийому на навчання громадян із-за кордону в 1968 році Мінвузом СРСР був організований відділ прийому іноземних учнів. Спочатку він працював при МАДІ, а потім був переведений в МДУ.

Зміни в структурі керівництва навчанням іноземців торкнулися не тільки центральної, але і низової ланки управління підготовкою фахівців для зарубіжних країн. Ухвалою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 25 травня 1964 року № 453-187 у вищих навчальних закладах з кількістю іноземних учнів (студентів, аспірантів і стажистів) понад 100 осіб створювалися загальновузівські деканати з роботи з іноземними учнями, вводилася штатна одиниця декана. Положення про загально-вузівський деканат було затверджене наказом Мінвузу СРСР від 29 листопада 1973 року № 898 [7].

У 1965 році у великих вищих навчальних закладах за наявністю не менш ніж 300 іноземних учнів (студентів основних і підготовчих факультетів, аспірантів і стажистів) була введена посада проректора з роботи з іноземними студентами, надалі проректора з міжнародних зв’язків. Положення про проректора з міжнародних зв’язків вищого навчального закладу було затверджене наказом Мінвузу СРСР від 27.04.1981 №444 [7].

Таким чином, до кінця 60-х років у системі навчання іноземних громадян у вищих навчальних закладах сформувалася система підготовчих факультетів та чітка вертикаль управління навчанням іноземних студентів для зарубіжних країн, яка функціонувала на всій території колишнього Радянського Союзу.

Література

1. Артемьева Г. В. Становление системы довузовской подготовки иностранных граждан в России [текст] / Г. В. Артемьева // Международное образование в начале ХХI века. –М.: МАДИ (ГТУ),2005. – С. 24-32.
   
2. Бахтиярова Х. Ш. История методики преподавания русского языка как иностранного [текст] / Х. Ш. Бахтиярова, А. Н. Щукин. – К.: Вища школа, 1988. – 178 с.
   
3. Белов В. А. Подготовка кадров для зарубежных стран в советских вузах [текст] / В. А. Белов. – М.:ЭКОН,2000. – 28 с.
   
4. Высшая школа: Основные постановления, приказы и инструкции [текст]. – М., 1957. – С. 92.
   
5. Сборник действующих договоров и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами [текст]. – Т.15. – М., 1957. – 671 с.
   
6. Сборник документов по вопросам приема, обучения и материального обеспечения иностранных граждан, обучающихся в СССР [текст]. – М.: Изд-во МГУ, 1974. – 285 с.
   
7. Сборник документов по вопросам приема, обучения и материального обеспечения иностранных граждан, обучающихся в СССР [текст] . – М.: Изд-во УДН им. П. Лумумбы, 1983. – 420 с.
   

© И. А. Христенко, 2010.