ВХІД             Реєстрація

ПЕДАГОГІЧНІ ВИДАННЯ / е-журнал «Педагогічна наука: історія, теорія, практика, тенденції розвитку» / Архів номерів / Випуск №1 [2008] / С. Я. Фарина. Гуманістична освітня парадигма та її реалізація в діяльності Києво-Могилянської академії у XVII-XVIII ст.

УДК 37.017.924

С. Я. Фарина

ГУМАНІСТИЧНА ОСВІТНЯ ПАРАДИГМА ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ В ДІЯЛЬНОСТІ
КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ У XVII-XVIII СТ.

Анотація. У статті на основі історичних документів проведено аналіз реалізації гуманістичних ідей в діяльності Києво-Могилянської академії

Прийнявши умови і вимоги учасників Болонського процесу, наша держава визначила нові пріоритети освітньої політики, чільне місце серед яких займає гуманізація вищої освіти. Перехід до гуманістичної освітньої парадигми передбачає переоцінку всіх компонентів педагогічного процесу у світлі їхньої людинотворчої функції, головним змістом якої виступає вільний та всебічний розвиток особистості студента. А це неможливо без неупередженого аналізу надбань вітчизняної педагогічної думки і, зокрема, досвіду, накопиченого найстарішою вищою школою в Україні – Києво-Могилянською академією в XVII-XVIII ст. У цьому і полягає актуальність нашого дослідження.

У філософії освіти поняття парадигми розглядається як квінтесенція педагогічних поглядів або теорій на певному етапі суспільного розвитку. Створена у 1632 р. Києво-Могилянська академія до свого закриття і перетворення у 1817 р. у професійну духовну школу являла собою унікальний компроміс між греко-слов’янською вченістю та здобутками європейської науки. Академія швидко стала одним із центрів філософсько-педагогічної думки у Східній Європі, а її випускники несли просвіту в Україні та далеко за її межами. Отже, метою даної наукової розвідки є розкриття філософсько-педагогічного аспекту діяльності Києво-Могилянської академії через призму формування й реалізації в навчальному закладі гуманістичної освітньої парадигми та її впливу на соціокультурну трансформацію українського суспільства у XVII-XVIII ст.

Сучасна наука розглядає гуманізм (від лат. Humanus – людяний) як прогресивну течію західноєвропейської культури доби Відродження, спрямовану на утвердження людини як самодостатньої цінності, свідомого суб’єкта своїх дій, чий вільний розвиток є необхідною умовою суспільного поступу. Видатними гуманістами були Е. Роттердамський, М. Монтень, Т. Мор, Т. Кампанелла та ін., ідеалом яких була духовно розвинута особистість. Але на відміну від античних мислителів, чиї погляди відроджували гуманісти, у цьому ідеалі рельєфно виокремлювалася діяльнісна сторона: це була людина, перш за все здатна на самостійні дії, прояв громадянської активності та ініціативи. Тому вищою суспільною цінністю стає освіта, бо «тільки вона робить людину шляхетною» [4, с. 111]. Парадигмальна революція модернізувала і релігійний світогляд європейців. Стало неможливим усе різномаїття і суперечливість світу пояснювати лише волею Творця, виявилося прагнення звільнити науку та освіту від церковної опіки.

У XVII ст. гуманістичні ідеї поширювалися на українських землях у непростих обставинах. Після входження до складу Речі Посполитої (1569 р.) в Україні запанувала польська адміністрація, яка принесла духовне та економічне рабство. Найвища гуманістична цінність – людське життя – була знехтувана. Традиційна «руська віра» і православна церква в умовах шаленого наступу католицизму проголошувалася поза законом, тому національно-визвольні змагання українців перешли і в релігійне коло. Суспільство на початку XVII ст. опинилося на історичному роздоріжжі: або інтегруватися до польсько-литовської спільноти на правах внутрішньої колонії, втративши національне коріння і перспективи вільного розвитку, або піднятися на запеклу боротьбу без надії на реальну підтримку ззовні. Полонізована українська шляхта остаточно втратила право бути духовним поводирем нації, що невдовзі обернулося для неї величезною трагедією. Естафету національного відродження перейняли представники українського „третього стану”, об’єднані в православні братства.

Окрім піклування над церквами, ці масові демократичні організації переймалися й освітніми справами: засновували та утримували школи, де традиції народної педагогіки поєднувалися з досягненнями тогочасної європейської науки. На початку XVII ст. в Україні склалася розгалужена мережа братських шкіл – від Львова до Києва і Полтави, навколо яких гуртувалися видатні православні мислителі. Так, у Київській братській школі викладали знані філософи та педагоги Йов Борецький, Касіян Сакович, Фома Євлевич, Кирило Транквіліон-Ставровецький та ін. Ідеологом тієї блискучої когорти інтелектуалів був молодий і амбітний ігумен Києво-Печерської лаври, майбутній Київський митрополит Петро Могила (1597-1647), який здобув освіту у Львівській братській школі, слухав лекції в ряді західноєвропейських університетів. Переконливу характеристику цьому видатному діячеві українського просвітництва дав К. Валішевський – придворний історик дому Романових та науковий опонент М. Грушевського: „Це був дуже цікавий тип ченця й одночасно шанолюбця, непримиренного прибічника православ’я і переконаного західника, котрий ставився з однаковою пристрастю до абсолютно протилежних тенденцій” [1, с. 257].

Уміло скориставшись труднощами, яке переживало Київське Богоявленське братство, П. Могила об’єднав його школу з лаврською і у 1632 р. відкрив колегію, яка після його смерті стала зватися Могилянською, а у 1701 р. цар Петро I надав їй статус академії. Мету створення православної вищої школи просвітник пояснював так: «Аби молодь у звичаях добрих і науках вільних навчена була» [8, с. 163]. Зазначимо, що термін «вільні науки» (artes liberales), тобто загальнообов’язкові предмети, філософія, поетика і риторика, визначав зміст навчальних планів в університетах Середньовіччя. Намагаючись в умовах гострого національно-релігійного протистояння зберегти традиційну віру й народність в освіті, П. Могила визнавав необхідність прилучення української православної молоді до кращих зразків європейської (латиномовної) культури. Під його протекторатом колегія стала „латинською” (не за духом і конфесійним спрямуванням, а за мовою тільки), а у 1635 р. здобула привілей та матеріальну підтримку короля Владислава IV. Завдяки цьому, а також широкому залученню благодійних пожертв, колегія плідно запрацювала.

Для кращого успадкування європейських освітніх стандартів та успішного їх перенесення на національний грунт молоді ченці Печерської лаври – майбутні професори академії були відряджені за кордон. Під час навчання вони встановлювали наукові контакти з іноземними вченими, не пориваючи їх і після свого повернення. Молоді адепти вітчизняної науки стали живими посередниками між ренесансним Заходом і Україною, підняли рівень навчання в академії до європейських стандартів. Разом з тим, „могилянка” не змогла подолати хибний і притаманний більшості європейських університетів схоластичний метод навчання, що визначався відривом форми від змісту, механічним зазубрюванням матеріалу. Рішучу боротьбу зі схоластикою в науці та викладанні вів ректор академії Ф. Прокопович, який закликав колег: «Уже остогла до нудоти та наука, що не тече з первісних джерел, але крапля по краплі тече скрізь прожовклий папір з болот невмілих учителів-скоморохів та не залишає в людських умах нічого, крім безглуздого переконання у власній мудрості, якогось мороку, сновидіння й химерності» [2, с. 36]. Долаючи схоластичні розумування, прогресивні педагоги намагалися виховувати в «спудів» допитливість і гнучкість мислення. Красномовством та поетичним мистецтвом уславився професор С. Яворський, що з 1673 до 1684 р. навчався у колегії. Науковою ерудицією та педагогічною майстерністю виділялися професори І. Галятовський, В. Ясинський, І. Краковський та ін. Зрощена П. Могилою когорта українських інтелектуалів принесла Києву славу «руського Парижу».

Наслідуючи гуманістичні традиції братських шкіл, викладачі академії окрім православної літератури широко використували трактати античних авторів – Демосфена, Горація, Вергілія, історичні дослідження Плутарха і Ксенофонта. Зверталися вони й до творів середньовічних філософів-гуманістів Агріколи, Муціона, Е. Роттердамського, італійського поета Ф. Петрарки, чеського педагога Я. А. Коменського. В академії були добре відомі наукові погляди Г. Галілея та М. Коперника. За це «могилянців» критикували представники ортодоксального православ’я, послідовники афонського ченця Івана Вишенського. Обороняючи недоторканість православної традиції, вони стверджували, що доцільніше вивчати Часослов, Псалтир та Євангіліє «й бути простим боговгодником та дістати життя вічне, аніж осягнути Арістотеля й Платона та, називаючись у цьому житті мудрим філософом, зійти у геєну» [7, с. 274]. Після переходу України під протекторат московського царя російські урядовці не раз намагалися взагалі закрити академію за надмірне захоплення в її стінах «латинщиною». Під цим терміном розуміли гуманістичні здобутки Європи.

Про реалізацію творчого підходу в навчанні у Київській академії свідчить регулярне проведення диспутів серед студентів. Диспути були тижневі (sabbatovae), місячні (menstrual) та підсумкові (finales). Останні відбувалися після вивчення певного предмету. Загальна «публічна диспута» проводилася не рідше двох разів на рік і була надзвичайним шкільним святом. За спогадами сучасників, у день, призначений для влаштування диспуту, до академії з’їжджалися запрошені. Спочатку всі йшли до лаври, де службу Божу правив митрополит. Після того починалося саме свято. Префект (помічник ректора – авт.) підносив високим гостям розмальовану програму «диспути», так звану конклюзію. Перед диспутом один з його учасників виступав з промовою («орацією»), де коротко визначав основні тези дискусії, а далі слово брали головні дійові особи – дефендент і опоненти. Всі оратори виступали латинською мовою. Про атмосферу піднесення, що панувала під час диспуту, згадував московський мандрівник В. Ізмайлов: «Я сам відчував запал у грудях, спостерігаючи цей бій умів, та горів бажанням мати хист і собі стати борцем на блискучому герці» [6, с. 130].

Високий рівень інтелектуального життя в академії забезпечувався її бібліотекою, що була закладена П. Могилою і наприкінці XVIII ст. нараховувала більше 8 тисяч книг та рукописів. Здебільшого це була література релігійного спрямування, філософські трактати, підручники з медицини, математики, астрономії тощо, іншомовні видання та переклади творів античних мислителів. Свою бібліотеку мала і бурса. Велику частку складали пожертви від професорів та випускників навчального закладу, гетьманів України (особливо від І. Мазепи), козацької старшини. Так, список книг, пожалуваних академії колишнім „спудеєм” М. Бантиш-Каменським, складався із 1147 назв. Великі та цінні зібрання книг мали й викладачі. Зокрема, професор Й. Биковський за своє життя зібрав 1150 книг і стародавніх рукописів, серед яких було раритетне «Слово о полку Ігореві». Саме з нього граф О. Мусін-Пушкін зробив переклад, що і досьогодні вважається неперевершеним.

Пробудженню допитливості та потягу до знань в студентів слугували книжки, написані викладачами православних братських шкіл П. Бериндою, Л. Зизанієм, М. Смотрицьким та ін. Сутність їхньої гуманістичної позиції репрезентував твір Ісайї Копинського «Алфавіт духовний», де мислитель пропагував власну теорію самовдосконалення людини, або «умного делания». Ренесансне світовідчуття пронизує твір К. Транквіліона-Ставровецького «Похвала о премедрості троякой», присвячений оспівуванню людської освіченості як Божого дару. Серед учнів старших класів були популярними книги, написані професорами академії. У 1659 р. Києво-Печерська друкарня видала підручник І. Галятовського з риторики «Наука альбо способ зложеня казанія». Основним посібником з виховання молоді до кінця XVII ст. залишався твір П. Могили «Анфолгіон». Поширювалися також рукописні курси лекцій професорів, таких як І. Гізель, з філософії, що складався з чотирьох частин: діалектики, логіки, фізики та метафізики.

Але з початку XVIII ст. інтелектуальна праця київських вчених підпала під московську цензуру, яка викорінювала гуманістичний зміст із їхніх філософсько-педагогічних трактатів. З числа друкованих підручників, складених викладачами академії у другій половині XVIII ст., назвемо «Догматы християнскія православныя вђры» К. Лесницького (видано у Києві 1779 р.), його ж граматику грецької мови (Лейпціг – 1779 р.). У 1786 р. керівництво навчального закладу рекомендувало до вивчення посібник з «Основ теології», написаний випускником академії, ректором Коломенської духовної семінарії І. Карпинським, а у 1789 р. – граматику латинської мови, складену теж колишнім вихованцем «могиляки» М. Бантиш-Каменським і видану в Москві. По мірі посилення контролю з боку Святішого Синоду над навчальним процесом у Київській академії скорочувалися її можливості з надання студентам універсальних знань, а сама вона поступово перетворювалась у становий духовний навчальний заклад.

Петро Могила та його сподвижники намагалися, щоб створена ними вища школа була не тільки освітнім закладом, а й школою високої моралі, благочестя. У буревійні роки переможної Хмельниччини та повоєнного державотворення ті, хто навчалися в колегії – академії, опановували християнські засади суспільного життя. Крім того, студентам прищеплювали гуманістичні принципи життєдіяльності, почуття глибокого патріотизму, моральні чесноти, що панували в громадській думці нашої Вітчизни в ту добу. І в цьому велику роль відігравали студентські братства. Наприкінці XVII ст. студентське співтовариство поділилося на Братство в ім’я Благовіщення Пресвятої Богородиці та Братство в ім’я Зачаття Пресвятої Богородиці, але обидва – з однаковими обов’язками членів (sodales) конгрегацій, заповідями для содалісів. Члени братств мали власну церкву, де «навчалися віри й благочестя» [6, с. 121]. Зі статуту одного з братств дізнаємося, що кожен содаліс, як лицар св. Діви, мав відповідати таким вимогам: обороняти й прославляти честь Богородиці навіть до смерті, день у день перевіряти своє сумління, очищувати його через сповідь; у повсякденній поведінці студенти мали виявляти скромність, чесність, повагу і шану до старших. Як зауважує В. Перетц, українське студентство, чуже крайнощів католицького самобічування, засвоїло з культу Богородиці, навіяного із Заходу, загальні гуманістичні ідеї [5, с. 81]. Саме через студентські братства формувалися органи самоврядування. Але під тиском виразників ортодоксального Православ’я Київський митрополит С. Миславський у 1784 р. скасував студентські об’єднання.

Громадянське виховання в академії орієнтувалося на основні соціальні та духовні запити українського суспільства. Після перемоги у Визвольній війні 1648-1654 рр. усі соціальні верстви та інституції на Лівобережній Україні опинилися в підпорядкуванні провідному стану-козацтву, чиї духовні цінності заповнили громадську думку. Козацький ідеал, головними рисами якого, за Г. Ващенком, були висока релігійність, культ побратимства і жертовний патріотизм – став життєздатним матеріалом для творення нової соціальної будови у центрі Європи.

Ці чесноти викликали в українській (у тому числі й академічній) молоді захоплення, намагання наслідувати героїчні приклади. Як згадують випускники «могилянки», справедливість, взаємодопомога та щирість панували у взаєминах студентів, особливо в бурсі. Зазначимо, що до 1784 р. бурсаки не одержували від академії майже жодних коштів на своє утримання, а тому матеріально вони були «злиденною братією», терпіли болісний голод і холод, пускаючись на різні дозволені та недозволені способи, щоб задовольнити щоденні потреби. Бурсаки ходили по домівках киян і на базарні площі, співали канти, про що П. Алепський в описі подорожі по Україні 1654 р. згадує: «Цілий рік, починаючи від заходу сонця, бурсаки ходять по всіх домах просити милостині. Вони співають хором гімни Пресвятій Діві милими голосами, що полонять душу, а їхній голосний спів чути далеко-далеко. Коли відспівають гімни, дістають милостиню грішми, харчами й іншими речами, потрібними для життя, доки не покінчать науки» [3, с. 129] . Зрозуміло, що все це ділилося нарівно, як і інші пожертви благодійників. Під час літніх вакансій «бакаляри» вчителювали по селах, не цуралися й фізичної праці, а деколи – й епітицій (збирання милостині – авт.). У цей період вони жили одним життям з народом, збагачувалися його мудрістю, культурними традиціями. Народне життя та жива українська мова займали поруч із релігійними сюжетами та латинню важливе місце у драмах і комедіях, що їх ставили учні в стінах alma-mater. Поволі «сцени з народного життя розросталися і, здавалося, що тільки урвати нитку, що лучила шкільну драму з духовним сюжетом, і ми мали б народну комедію, вільну від церковно-релігійних мотивів», – писав Дмитро Антонович про традиції шкільного театру в Україні. Популяризували мандровані бурсаки і ляльковий театр-вертеп. У релігійній його частині чергувалися сцени народження Христа, люті Ірода, страстей Христових тощо. В інтермедійній частині виступали постаті з народного життя: козак, поляк, єврей, циган – з основними рисами своєї вдачі. Але переслідування Москвою українського культурного життя призвело до занепаду традиції шкільних вистав. Наприкінці XVIII ст. митрополит Самуїл Миславський заборонив шкільний театр. Внаслідок урядових утиснень гуманістична складова навчально-виховного процесу в Київській академії починає занепадати.

Незважаючи на це, значення Академії в історії України було неперевершене. Як підрахувала дослідниця Н. Полонська-Василенко, за 150 років існування у ній навчалося не менше 25 тисяч студентів – і не тільки з України, а й з Польщі, Росії, Сербії, Болгарії, Греції, Волощини та інших країн. Саме «могиляка» дала православному світу двох велетнів духу – Святителя Дмитра Туптала і Преподобного Паїсія Величковського, що був канонізований на Афоні. Досліджуючи біографії видатних українців тієї доби, дізнаємося, що більшість з них пов’язували життєвий шлях саме з цим навчальним закладом. М. Грушевський справедливо зазначав, що «з Академії вийшла та знаменита верства військових, канцеляристів, яка підготувала українське національне відродження». Вихованці Києво-Могилянської академії у XVII-XVIII ст. несли просвіту в інші країни, особливо в монархічну Росію, де вони домінували в політиці, армії, освіті і найбільше – в православній ієрархії. Це була плеяда не просто по-європейські освічених діячів, але й всебічно розвинених особистостей, здатних на високодуховні дії, що і визначає головний орієнтир гуманістичної освітньої парадигми.

Вищевикладене дозволяє нам зробити такі висновки:

- відкриття та діяльність у XVII-XVIII ст. Києво-Могилянської академії являли собою унікальний компроміс між національними традиціями, православними засадами освіти та тогочасною європейською вченістю. Викладачі «могиляки» прищеплювали на вітчизняному грунті кращі здобутки європейської філософсько-педагогічної думки, серед яких центральне місце посідала гуманістична освітня парадигма. В її основі лежали неоплатоністські уявлення про людину як найвищу цінність суспільства. Завдяки цьому, суспільство визнавало орієнтацію на служіння Батьківщині як природну, більш того, почесну справу, а освіченість – як запоруку успішної самореалізації людини. В умовах гострої боротьби українців за збереження національної самоідентичності гуманістична освітня парадигма набула значної актуальності.

- пріоритетом у навчально-виховній діяльності Київської академії було формування в студентів високих духовних якостей, прагнення осмислити сенс власного буття, намагання реалізувати в складних умовах свою неповторність, оригінальну індивідуальність. Сучасна філософія визначає новий вимір особистості – «синергетична людина», тобто така, що прагне жити за законами цілісності, відтворює себе у просторі і часі як сутність, що самоідентифікується, самовідтворюється та самопокладається. Біографії видатних українців, які здобували освіту в стінах «могиляки», свідчать, що саме ціннісна свідомість, сформована в «alma mater», надихала їх долати фатальну зумовленість долі, розривати обійми несправедливих обставин свого життя.

- головне значення Києво-Могилянської академії в українській історії полягало в прищепленні православній молоді західних культурних цінностей, у вихованні в „руській” еліті культурної самовпевненості. Поєднуючи православ’я з західним забарвленням, Могилянська академія у досліджуваний період виконувала подвійне завдання: вона створювала освітню альтернативу прямій полонізації українців, а у XVIII ст. відтягувала їх русифікацію. Отже, вона допомогла зберегти в національній інтелігенції відчуття її окромішності як від поляків, так і росіян, створюючи таким чином реальну основу для українського відродження в XIX ст.

© С. Я. Фарина, 2008.